Звіринецька

Назва станції метро «Звіринецька» (колишня «Дружби народів») пов’язана з давньою назвою історичної місцевості, у якій вона розташована — Звіринець. 

Спочатку так називали місце, де київські князі тримали екзотичних тварин — левів, барсів (леопардів) і пардусів (гепардів), а також хижих птахів. Їх використовували у княжих полюваннях-ловах. Київський звіринець розташовувався неподалік від князівського «Червоного двору», що вперше згаданий у літописах 1096 року. Двір стояв на горі над Видубицьким монастирем (на території сучасного Національного ботанічного саду імені М. М. Гришка НАН України). Однак точну локалізацію «Червоного двору» дослідникам визначити наразі не вдалося.

Полювання на ведмедя. Фреска Софійського собору. XI століття. Оригінал тут

У ХІІ столітті на північному краї Звіринецького плато виник печерний монастир. Після ординської навали 1240 року обитель занепала. Про печери згодом забули і випадково виявили їх лише наприкінці ХІХ століття. Досліджували їх у 1912—1914 та 1990—1993 роках. Однак частина підземних ходів досі не вивчена. Зараз Звіринецькі печери є складовою частиною Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря (вулиця Ломаківська, 20–22). 

Входи до печер Звіринецького скиту. Фото 1912—1917 років. Оригінал тут

Із часом назва Звіринець поширилася на прилеглі території. Значна їх частина належала Видубицькому монастирю. На Звіринецькому плато від XVI століття згадується велике поле, яке Видубицький монастир здавав у оренду. У кількох місцях маєтку росли сади, була монастирська пасіка. Місцеві мешканці обробляли городи. Протягом кінця XVI—XVIII століття Звіринець був одним із гончарних осередків Києва. Саме тут у 1970-х роках археологи виявили два гончарні горни.

Печерський монастир постійно конфліктував із Видубицьким через кордон їхніх володінь в районі Неводницької долини. Зрештою печеряни захопили частину Звіринця (між сучасною вулицею Старонаводницькою і бульваром Міхновського), яка стала називатись печерським Звіринцем, а решта території — видубицьким Звіринцем. 

На початку ХІХ століття на Звіринецькому плато (територія сучасного Ботанічного саду) звели Звіринецьке укріплення, яке мало прикривати з півдня Печерську фортецю. Згодом воно втратило оборонне значення і його перетворили на порохові склади. Саме тут 6 червня 1918 року сталася Звіринецька трагедія — серія потужних вибухів на складі боєприпасів. Чи це був випадок халатності, чи диверсія більшовиків, встановити не вдалося. Від вибухів був зруйнований сам форт і більше тисячі житлових будівель. За свідченнями, загинуло 200 і було поранено ще 8300 осіб. До нашого часу від Звіринецького укріплення залишилось лише декілька фрагментів валів, які використовують у ландшафтному дизайні Ботанічного саду.

Звіринецька трагедія. Оригінал тут

Напередодні Другої світової війни колишнє передмістя Звіринець мало переважно садибну одноповерхову забудову. У цей період повз Звіринець почали прокладати автостраду від Дніпра до річки Либідь (сучасний бульвар Міхновського, колишній Дружби народів), і навіть прорізали гору, яка перетинала дорогу. Але сучасний Печерський міст над цією автострадою спорудили лише на самому початку 1950-х років.

Автострада під Печерським мостом. Фото грудня 1951 року від А. Оландера. Оригінал тут

Перед Другою світовою війною, восени 1935 року, розпочалося будівництво Ботанічного саду. На великій площі (117 гектарів) висадили тисячі видів рослин різних географічних і кліматичних зон та континентів під відкритим небом, і ще майже тисячу оранжерейних. Ботанічний сад імені М. Гришка відкрили у травні 1964 року. Зараз він є структурою Національної академії наук України. Особливою популярністю відвідувачів користуються Сад бузку, Сад магнолій, Розарій, Альпійська гірка (залишок валу Звіринецького укріплення). У саду є на що подивитися у будь-яку пору року. Із його схилів відкриваються чарівні краєвиди на Дніпро, через що виникла традиція зустрічати тут світанки.

Цвітіння бузку в Національному ботанічному саду ім. М. Гришка НАН України. Фото 1970-х років, авторства Б. Мінделя. Оригінал тут

Станція метро «Звіринецька» (до 2023 року — «Дружби Народів») на Сирецько-Печерській лінії зустріла перших пасажирів 30 грудня 1991 року.