Оповіді про історію та культуру Львова пов’язані з конкретними локаціями середмістя, де археологи проводили дослідження різночасових нашарувань. Цей простір минулого у сучасному урбаністичному центрі у проєкті об’єднано чотирма станціями легендарного Львівського метрополітену — «Проспект Свободи», «Площа Ринок», «Площа Святого Теодора» й «Вул. Богдана Хмельницького».

Попри те, що у Львові існує лише міф про підземну залізницю, місцеве швидкісне колійне сполучення має свою історію, що сягає 1960-х років. Саме тоді з’явилася ідея будівництва швидкісного трамваю, який мав проходити частково під землею. Уже наприкінці 1970-х років розпочали проєктування підземної ділянки. У 1980-х роботи перейшли в практичну площину: у дворі Палацу Потоцьких змонтували першу вентиляційну шахту.

Однак амбітна ідея наштовхнулася на складну реальність. Роботи спричинили пошкодження навколишніх історичних будівель, і проєкт призупинили. Згодом, у середині 1990-х, до теми знову повернулися: Львів включили до державної програми метробудування як одне з перспективних міст. Потім ідею модернізували: у 2000-х роках почали говорити вже не про класичне метро, а про легкий рейковий транспорт — «легке метро», концепцію якого закладено в чинному Генеральному плані Львова.

А поки реальне метро залишається мрією, мешканці та гості міста можуть віртуально відчути себе пасажирами львівської підземки. Це можна зробити завдяки фан-проєкту «Львівський метрополітен», який доступний онлайн тут.

Система Львівського метрополітену складається з трьох окремих ліній завдовжки понад 70 км. У тутешньому метро 27 станцій.

Метро у Львові — це не лише про транспорт майбутнього, а й про багатошарову історію міста, що прихована під нашими ногами. Ми досліджуємо її крізь розкопки, спогади і мрії. Бо кожна підземна артерія, справжня чи уявна — це шлях до глибшого розуміння нашого підґрунтя.

Вчені з’ясували, що поселення відноситься до типу відкритих селищ доби пізньої бронзи. На поверхні пам’ятки зафіксували залишки стародавніх зольників — курганоподібних споруд, насипи яких складаються із землі зі значною часткою попелу, містять фрагменти кераміки, уламки знарядь праці, кістки тварин та інші відходи господарства.

У заповненні землянок, у господарських ямах і в культурному шарі археологи виявили велику кількість ліпленого орнаментованого посуду різних типів, виробів з кістки та рогу, кременю та бронзи, характерних для археологічних культур, що входили до складу зрубної культурно-історичної спільноти України у XVIII–XIII/XII століття до нашої ери.

Місцеве населення жило із землеробства і скотарства. Про це свідчать знахідки відбитків зерен ячменю на горщиках та землеробських знарядь праці — серпа з жовтого пісковикового кварциту, товкача, розтирачів й ступи з сірого кварциту. У селищі розводили велику та малу рогату худобу, свиней, коней. Знахідки кісток диких тварин майже відсутні — тож полювання не було поширене у місцевих жителів. Значне місце в господарчій діяльності відігравала обробка кістки й рогу, що характерно для цього часу. Виявлено цікаві кістяні артефакти — проколки, зубчастий штамп із кінського ребра, скребок з ребра бика, пряслице з відрізка суглобової головки, трубка для доїння тварин, знаряддя для розминання шкір, що були виготовлені з нижніх щелеп великих свійських тварин. Оригінальною знахідкою є фрагмент чаші, зробленої з верхньої частини черепа людини. Рідкісними є дві кістяні вуздечні бляхи, що походять з культурного шару поселення. Одна з них — невелика кільцева пряжка з основним центральним і малим боковим отворами, належить до типу артефактів, відомих у передскіфський час переважно за знахідками у похованнях зрубної культури. Вірогідно, вони слугували спрощеним варіантом псаліїв — деталей вудил.

Інша бляха краплеподібної форми є єдиною подібною знахідкою на Лівобережжі Подніпров’я за доби пізньої бронзи. Це щитковий безшипний псалій, зроблений з лопаті рога лося за складною для того часу технологією. Псалій був довгий час у використанні і призначався для з’єднання повода вузди з м’якими вудилами. Датується західка у межах XIV–ХІІ століття до нашої ери.

На поселенні також зафіксовано сліди місцевого бронзоливарного й бронзообробного виробництва — невеликі злитки бронзи, шлаки і заготовка для ножа. Заготовку відрубали від полосової бронзи і проковували з одного боку для утворення руків’я. Подібний виріб, вперше виявлений на поселенні басейну Сіверського Донця, може вказувати, що селище існувало до початку VIII століття до нашої ери.

Матеріали розкопок поселення Поляни-І зберігаються у фондах Музею археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна і частково представлені в експозиції.

Поруч зі станцією розташовані приміський залізничний вокзал і центральний автовокзал Харкова, що сполучають місто з багатьма населеними пунктами України. Від станції Левада електричкою можна дістатися до Геніївки, а звідти — до городища Мохнач. 

Серед археологічного розмаїття старожитностей Харківщини особливе місце посідає село Мохнач Слобожанської селищної громади Чугуївського району. Саме тут археологи локалізували городище, яке вперше згадується у писемних джерелах початку XVII століття. Археологічна пам’ятка обіймає частину високого мису правого берега Сіверського Дінця між його заплавою та глибоким яром, яким ще півстоліття тому протікала річка Мохначка. Городище має чимало фортифікаційних укріплень і споруд — рови, вали різної конструкції, ескарпи. 

Городище Мохнач (1) та навколишні селища (2)

Наразі на городищі Мохнач дослідили біля 10 тисяч м². Науковці з’ясували, що осередок почали зводити ще за часів скіфів у ранню залізну добу — у V–IV століття до нашої ери. Наступний період будівництва фортифікаційних ліній (із використанням каменю), пов’язаний із часами Хозарського каганату, припав на середину VIII — ІХ століття нашої ери. Пізніше у створенні захисних конструкцій брали участь слов’яни (на межі І–ІІ тисячоліть) та першопоселенці Слобожанщини (XVIII століття). Так постала складна система оборони городища — лінія захисту периметру та чотири внутрішні додаткові, що ділять поселенських осередок на 5 окремих дворів.

Городище Мохнач з пароплану, вид із заходу. Фото Д. Ю. Юшкова, 2012 рік

Навколо городища археологи виявили 21 неукріплене селище з культурними нашаруваннями різних періодів — від кам’яної доби до часів заселення Слобожанщини у ХVII–XVIII століття. Здебільшого тут жили землероби та скотарі, однак мешканці частини поселень спеціалізувалися й на ремеслах: видобутку заліза, ковальстві, гончарстві, обробці каміння. Найбільша кількість поселень (21) існувала за часів Хозарського каганату, коли ці терени Харківщини були одним із розвинутих економічних мікрорегіонів.

За роки археологічного вивчення городища Мохнач дослідники виявили понад 250 різних житлово-господарчих і поховальних комплексів. Серед першої групи — кілька десятків жител (аланські, болгарські, слов’янські), господарчі будівлі, зернові ями, літні кухні, теплі хліви, погреби, господарчі ями різного призначення, ковальська і гончарна майстерні, 3 скарби, місця здійснення культових дій та кілька десятків тисяч стародавніх артефактів. Серед різночасових знахідок — від бронзової доби до XVIII століття — знаряддя праці, зброя, кінська упряж, побутові і культові речі, прикраси одягу, предмети особистого вжитку тощо. Ці предмети відображають усі сфери людського життя, що вирувало на городищі протягом принаймні 25 століть.

Збереження й подальше дослідження цієї унікальної археологічної пам’ятки — важливе завдання не лише для локальної громади, але й для українського суспільства в цілому.

Верхньосалтівське городище до створення водоймища

Пам’ятка, що відкрита ще на межі ХІХ–ХХ століття, стала центром археологічних досліджень, які тривають вже понад століття. Історія комплексу охоплює значний хронологічний період: від пізньої бронзової доби до часів заселення Слобожанщини у другій половині XVII століття.

Дослідження селища Верхній Салтів

Назва села Верхній Салтів закріпилася в назві салтівської археологічної культури середини VIII — середини X століття нашої ери. На думку сучасних дослідників, вона є втіленням матеріальних і культурних старожитностей Хозарського каганату — ранньосередньовічної держави, яка наприкінці І тисячоліття охоплювала значні терени Східної Європи — від Північного Кавказу і Криму на півдні, до середньої течії Сіверського Дінця й Дону на півночі, від Каспію й Пониззя Волги на сході і до пониззя Дніпра на заході. Ця держава на рівних брала активну участь у міжнародних відносинах, що розгорталися в ті часи навколо Чорного Моря, у яких, крім Хозарії, були залучені Персія, Арабський халіфат, Візантія і Русь.

Фактично саме дослідження Верхньосалтівського археологічного комплексу сприяли формуванню й розвиткові харківської школи хозарознавства і салтовознавства, яка поєднала студіювання історії та археології Хозарського каганату.

Центром комплексу є городище загальною площею біля 4 гектарів. Уперше його згадано під назвою «Салтанівське» 1627 року в Книзі Великому кресленню. Перший етап розбудови поселенського осередку пов’язують із північнокавказькими аланами, котрі прийшли сюди у середині VIII століття і створили потрійну лінію оборони за системою «рів — ґрунтовий вал», із дерев’яними надбудовами. Центром захисту була цитадель, при будівництві якої активно використовувалося й каміння. Цей період тривав до середини Х століття. Другий період життя городища пов’язаний із приходом сюди «черкаського» (українського) населення у 1659 році. Вони частково розібрали «стару» фортецю та збудували нову — подвійну лінію захисту із гостроколом та сімома дерев’яними вежами. 

З півночі та заходу городища розташоване розлоге селище, площа якого сягає 100 гектарів. До його складу увійшли посад — висока частина, і поділ — низ. Археологічні дослідження свідчать про заселення цієї території багатьма племенами у різні періоди існування. Тут виявлено артефакти низки археологічних культур: зрубної (XVIII—XIII століття до нашої ери), лісостепової скіфської (VI–IV століття до нашої ери), пізньозарубинецької / київської (ІІІ–V століття), салтівської (середина VIII — середина X століття) і слобожанської (друга половина XVII — XIX століття). На території селища та городища дослідили кілька десятків житлових і господарських споруд різних періодів, гончарне горно й  рештки чорнометалургійного виробництва часів раннього середньовіччя. Численні знахідки, що їх виявили археологи, проливають світло на всі царини людського життя: господарство, військова справа, побут, одяг, прикраси, речі релігійного культу. Монети та імпортні речі  засвідчують широкі торгівельно-економічні й культурні зв’язки місцевого населення із навколишнім світом.

План городища Верхній Салтів

На північному сході від городища знаходиться катакомбний могильник площею близько 100 гектарів. Саме з дослідження цих поховальних пам’яток розпочалося  вивчення Верхньосалтівського комплексу. Сьогодні розкопано майже 1000 поховань за обрядом тілопокладення. За кількістю, якістю та різноманітністю поховального інвентарю цей могильник сумарно перевищує всі інші катакомбні могильники Хозарського каганату загалом. Археологічний матеріал, виявлений в околицях Верхнього Салтова, а також знахідки з селища і могильника неподалік села Металівка (на протилежному боці Сіверського Дінця) свідчать, що саме тут локалізувався значний економічний, культурний і політичний центр лісостепової частини Хозарського каганату наприкінці І тисячоліття, який населяли представники різних етносів: алани, булгари, угри, слов’яни, тюрки, іранці і хозари. 

Відповідно до проєкту станція мала отримати назву «Електротяжмаш», утім до 17 травня 2016 року функціонувала як «Пролетарська». Від 2016 року перейменована на «Індустріальну».

Станція Індустріальна (тодішня назва — Пролетарська), 23 серпня 1978 року. З фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного. Опубліковано тут

Саме з цієї станції можна дістатися до місцевості, де виявлені найдавніші археологічні пам’ятки Харківщини, середньої течії Сіверського Дінця. Ці місцезнаходження датуються часом пізнього палеоліту — завершального етапу давньої кам’яної доби, що охоплює період 35–10 тисяч років тому. За цей час клімат кілька разів змінювався, зледеніння чергувалися із потепліннями. Тогочасні мисливці, кроманьйонці, пересувались за стадами тварин і після вдалого полювання іноді кілька місяців жили на одному місці. Сировиною для виготовлення знарядь праці слугував кремінь, виходи високоякісного крейдяного кременю знаходяться у південно-східній частині Харківської області, тому кроманьйонці  зупинялися у таких місцях на деякий час, обробляли кремінь і полювали. На місцях таких таборів накопичувались залишки їх господарської діяльності.

Археологічні розкопки дають можливість відновити картину життя на таких палеолітичних поселеннях: побачити, де горіли вогнища, знаходились житла та робочі місця; дізнатись, як і які знаряддя тут виготовляли, кого вполювали давні мисливці і за допомогою якої зброї, як обробляли мисливську здобич та багато іншого.

Кам’янка. Загальний вигляд розкопу 2013 року. Фото Леоніда Бабенка

Неподалік села Кам’янка Ізюмського району знаходилась стоянка, вік якої можна визначити як 15–13 тисяч років тому. Її мешканці жили в суворих умовах останнього зледеніння. Тодішній клімат можна порівняти з умовами сучасного субарктичного поясу. Під час розкопок археологи з’ясували, що знахідки розміщувались окремими скупченнями, що відповідає «робочим місцям» давніх майстрів. Крем’яні жовна розколювали за допомогою відбійників, виготовляючи нуклеуси, з яких знімали заготовки-пластини та відщепи.

Кам’янка. Нуклеуси. Фото Леоніда Бабенка

Знаряддя виготовляли із використанням техніки різцевого скола та нанесення ретуші. У колекції представлені різці — знаряддя для роботи з деревом та кісткою, виїмчасті знаряддя для формування древків стріл, скребки для обробки шкур, мікроліти — пластинки з притупленим краєм, що слугували оснащенням мисливської зброї — кістяних наконечників списів. Фауністичні рештки свідчать, що об’єктами полювання були великі (бізон) та дрібні (заєць) тварини. Перепалені фрагменти кісток та специфічний стан поверхні деяких крем’яних знарядь вказують на те, що на стоянці горіли вогнища. Поселення функціонувало кілька місяців і, вірогідно, люди навідували це місце неодноразово.

Кам’янка. Скребки. Фото Леоніда Бабенка

В околицях села Синичено Ізюмського району археологи повністю дослідили пізньопалеолітичну пам’ятку, яка функціонувала як місце короткочасної зупинки групи мисливців задля ремонту і поповнення спорядження. Тут виявили нуклеуси та зняті з них заготовки — пластини та відщепи. Серед знарядь переважають бокові та серединні різці, є проколки, скребловидні знаряддя та пластини з виїмками, сформовані крутою ретушшю. Значна кількість відщепів і пластинок має сліди використання у вигляді ретуші утилізації. На площі пам’ятки знахідки розташовані нерівномірно, утворюючи сім скупчень, що відповідають «робочим місцям».

Артефакти, знайдені під час розкопок пізньопалеолітичних пам’яток, увійшли до колекції Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова.

Коломацьке городище — непересічний об’єкт історико-культурної спадщини України має статус археологічної пам’ятки національного значення, розташоване на північно-західній околиці сучасного селища Коломак, адміністративного центру Коломацької селищної громади на Харківщині.

Городище, відоме за письмовими джерелами від початку XVI століття, вперше обстежили у 1920-х роках харківські археологи Микола Фукс, Олександр Федоровський і Олександр Потапов. У 1970–90-х роках археологічні розкопки пам’ятки проводили Борис Шрамко і Віра Радзієвська.

Археологічні дослідження Коломацького городища

Городище, яке функціонувало від кінця VI до початку III століття до нашої ери, збудували понад 2,5 тисяч років тому на високому обмеженому глибокими ярами мисі річки Лозової — правої притоки річки Коломак. Окрім природного захисту, укріплення мало з усіх боків потужну дерево-земляну огорожу — вал, рів й дерев’яну стіну. Загальна висота захисних конструкцій сягала понад 10 метрів.

Під час розкопок археологи виявили чимало артефактів, які надали важливу інформацію про спосіб життя, ідеологічні уявлення, зв’язки з зовнішнім світом, історію розвитку та загибелі пам’ятки. Поселення та його околиці були щільно заселені протягом всього їх існування. Місцеве населення у господарюванні надавало перевагу орному землеробству й скотарству. Вирощували декілька сортів пшениці, ячменю, проса, бобові культури. При цьому використовували рогові й залізні мотики, серпи, коси. Зберігали врожаї у спеціальних ямах з покришками або великих посудинах. Борошно отримували, розтираючи збіжжя на кам’яних зернотерках невеликими кам’яними розтирачами. Розводили велику і малу рогату худобу, свиней і коней. Для охорони та охоти на оленів, диких кабанів, зайців, бобрів використовували собак. Особливого розвитку на Коломацькому городищі набуло домашнє виробництво: ліплення та випалення глиняного посуду, плетіння, прядіння і ткацтво, обробка шкір, каменю, кістки і рогу, деревини. Вражає великий набір залізних знарядь праці, якими користувалися місцеві майстри на початку ранньої залізної доби в Україні. Зокрема, знайдено рідкісні для того часу спеціалізовані інструменти для художнього різьблення кістки, рогу та деревини: ножі та різці різних профілів, лучкові свердла, пили тощо. Зафіксовано також залишки виробництва бронзи і заліза, а також численних виробів з них. Населення городища активно обмінювало сільськогосподарські продукти на вино, олію, ювелірні вироби, розписний античний столовий посуд і навіть парфуми, які потрапляли у Подніпров’я з античних центрів: Іонії, Хіоса, Фасоса, Аттики, Лесбоса. Тісні торговельні стосунки поєднували Коломацьке городище з сусідніми центрами Лісостепу, особливо Більським городищем.

Заможні землеробські поселення Лівобережного Подніпров’я здавна приваблювали південних загарбників-скіфів. Вони постійно погрожували осілим землеробам війною і пограбуваннями. Тому у VI–IV століття до нашої ери. Коломацька фортеця виконувала важливу стратегічну функцію. Вона захищала південні кордони Лісостепу від нищівних нападів степовиків. Скіфська кіннота використовувала під час набігів на лісостепові поселення головну сухопутну торгівельну дорогу того часу, що проходила з Північного Причорномор’я лівобережними степами на північ (у XVI–XVIII столітті відома як Муравський Шлях). Західні відгалуження цього шляху на межі з Лісостепом вели до центру землеробським племен міста Гелона (Більське городище). Пересування ворогів цим напрямком було найнебезпечнішим під час перетину вузького вододілу між заболоченими верхів’ями рік Мжа і Коломак. На думку відомого українського дослідника Бориса Шрамка, саме цю вразливу ділянку дороги із степу контролював гарнізон коломацького укріплення. Саме мешканці городища брали на себе перші удари загарбників. Про це свідчать зафіксовані при розкопках виразні сліди пожеж, руйнації осель, оборонних і господарчих споруд та трагічної загибелі людності городища. На межі IV–III століття до нашої ери під тиском кочових племен Коломацьке городище припинило своє існування. Добігла свого кінця також історія Великої Скіфії.

Важливі відкриття археологів на Коломацькому городищі підкреслюють його унікальність, необхідність подальшого дослідження та обов’язкового збереження.

Вал та рів Циркунівського городища

Циркунівське городище збудували ще наприкінці VI — на початку V століття до нашої ери. Воно мало захисні вали, рови та дерев’яні стіни. Ця земляна фортеця постала на високому місці, що мало природний захист — яри і круті берегові схили річки. Археологам вдалося прослідкувати технічні особливості будівництва та зробити графічну реконструкцію давньої фортифікації.

Цифрова модель сучасного рельєфу Циркунівського городища. Автор — Олексій Вещиков

Попри те, що пам’ятка розташована неподалік від міста, науковці виявили її лише у 1925 році. Назву вона отримала за найближчим населеним пунктом — село Циркуни, давня назва цього укріпленого поселення не збереглася. Розкопки Циркунівського городища проводило кілька поколінь археологів. Рештки кераміки, знаряддя праці, озброєння, культові предмети — всі ці знахідки, зафіксовані на городищі, є характерними для матеріальної культури місцевого лісостепового населення скіфського часу. Ці племена були землеробами та скотарями, про що свідчать знаряддя для збирання врожаю, великі кам’яні зернотерки для помелу зерна на борошно, а також численні кістки свійських тварин — коня, корови, свині, вівці. Серед найпоширеніших домашніх ремесел було прядіння, ткацтво та виготовлення посуду. Археологи виявили на пам’ятці також сліди металургійного виробництва.

Розкопки фортифікаційних споруд у 2008 році під керівництвом Костянтина Пеляшенка

Неподалік Циркунівського городища розташовані давні курганні могильники, висота яких, в окремих випадках, сягала 5–7 метрів. Під самими високими насипами археологи знайшли аристократичні поховання з імпортним посудом та прикрасами з коштовних металів. Вірогідно, тут були поховані скіфи — представники кочових племен, що мігрували на терени сучасної України й у VII–IV століття до нашої ери створили тут протодержаву, відому як Велика Скіфія.

Циркунівське городище виконувало роль адміністративного, економічного і торговельного регіонального центру. У радіусі найближчих 30–40 кілометрів на сьогодні більше не виявлено укріплених поселень скіфського часу. Під час розкопок городища встановили, що час його існування значно довший аніж скіфська епоха — мешканці городища пережили період політичної кризи в Скіфії та зустріли нових мігрантів зі сходу — сарматів.

Циркунівське городище — це не просто рештки стародавнього укріплення, але і своєрідний «ключ» до реконструкції економіки, побуту, міжетнічних стосунків, міграційних процесів на теренах Східної Європи у ранньому залізному віці. Соціокультурна цінність  пам’ятки у формуванні регіональної та національної ідентичності через зв’язок між сучасними мешканцями Слобожанщини та народами, що жили тут тисячі років тому. 

Проєкт станції метро імені О. С. Масельського

В околицях цієї місцевості науковці виявили чимало археологічних артефактів доби пізньої бронзи (XII–IX століття до нашої ери), так званої бондарихинської культури. Цей період характеризується розвитком господарської діяльності землеробсько-скотарських племен, які селилися на дюнних підвищеннях у заплавах річок сучасної Харківщини.

Бондарихинська культура отримала назву від урочища Бондариха неподалік села Студенок в Ізюмському районі Харківщини. Пам’ятку відкрили на початку 1950-х років.

Представники цих племен жили у напівземлянках або наземних спорудах каркасно-стовпової конструкції. Кераміку ліпили вручну з глини із домішками піску, шамоту, жорстви та подрібнених мушель, що суттєво підвищувало міцність виробів. Горщики прикрашали насічками, ямками у вигляді банту, а також орнаментом, що нагадує виноградне гроно. Серед знарядь, виготовлених із каменю, археологи виявили зернотерки, розтиральники, крем’яні вкладиші для серпів, талькові ливарні форми для відливання кельтів і ножів тощо. Поява залізних виробів засвідчує початок використання заліза в цьому регіоні саме за доби пізньої бронзи.

Поховання носії цієї культури здійснювали шляхом кремації: тіла спалювали на стороні, а перепалені кістки збирали в урни (ліпні горщики) і закопували у ґрунтові ямки.

Кремація бондарихинської культури

Доба пізньої бронзи на Харківщині є періодом активного розвитку ремесел, металургії, землеробства та скотарства, а також формування культурних спільнот, які, за припущеннями вчених, могли бути етнічно пов’язані з праугро-фінами чи прабалтами. У подальшому ці спільноти відіграли важливу роль в історії регіону.

Матеріали розкопок пам’яток бондарихінської культури зберігаються в Харківському історичному музеї та Музеї археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Низка артефактів представлена в музейних експозиціях.

ПІСОЧИН МОБІЛЬ

У 2006 і 2008 роках на території  мікрорайону «Мобіль» у Пісочині під час його забудови харківські археологи відкрили давні поселення різних періодів — від доби ранньої бронзи до пізньоримського часу. Ці археологічні пам’ятки розташовані на першій надзаплавній терасі річки Уди. В культурних відкладеннях на різних глибинах дослідники виявили виразні уламки ліпленого посуду, вироби з глини, заліза, бронзи, кістки та каменю. Тут зафіксували залишки жител та господарських споруд.

Найдавніші виявлені артефакти датують ХХІІІ–XVIII століття до нашої ери. Зокрема, тут знайшли фрагменти ліпної кераміки, прикрашеної горизонтальними відбитками зубчастого штампа.

Носіям зрубної культури, які мешкали на Харківщині у XIII–XII століття до нашої ери, належав посуд, уламки якого також виявили під час досліджень у мікрорайоні «Мобіль». Це так звані банкоподібні посудини, слабопрофільовані горщики, миски та гострореберні посудини. В одній з ям зафіксували скупчення риб’ячої луски, а в іншій — жертвоприношення у вигляді компактного скупчення кісток неповного скелету коня, покладених без анатомічного порядку.

Фрагменти посуду зрубної культури

У Х–VIII столітті до нашої ери ці терени залюднили племена бондарихинської культури. Їх присутність археологи визначили насамперед за уламками ліплених горщиків.

У V–IV столітті до нашої ери на території сучасного Пісочина ймовірно оселились племена, що в писемних джерелах згадуються як меланхлени. Серед знахідок тих часів — уламок культової зооморфної статуетки, бронзові наконечники стріл, кістяна проколка, заготівка кістяного наконечника стріли, залізний ніж, бронзовий браслет, глиняні пряслиця, фрагменти ліпленої кераміки, а також уламки грецьких амфор, які використовували для транспортування вина. 

Окремі знахідки пізньоримського часу, сіроглиняний посуд  та пряслиця, можуть вказувати, що і в цей період у місцевості панувало осіле населення — носії так званої черняхівської культури.

Матеріали з розкопок у мікрорайоні «Мобіль» зберігаються в Музеї археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. 

ПІСОЧИНСЬКИЙ КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК

Також неподалік селища Пісочин у 1978–1980 роках археологи Харківського історичного музею дослідили групу курганів — 35 курганів різної висоти — від ледь помітних до 7-метрових велетнів.

На думку вчених, пісочинські кургани містили поховання воєнізованої знаті, що мешкала на теренах сучасної Харківщини, охороняла та контролювала одну з основних торговельних артерій того часу — Муравський шлях. Цей сухопутний шлях проклали за вододілом дніпровського та донецького басейнів, і ним із Криму на північ йшли численні каравани, навантажені всіляким скарбом — амфорами з вином, коштовною зброєю та посудом, і, звичайно, золотими виробами давньогрецьких ювелірів.

Весь цей товар потребував надійної охорони, відтак все чоловіче населення було добре озброєне. Коли ж чоловік помирав, то не розлучався зі своєю зброєю, а забирав її із собою до могили. Майже в усіх чоловічих похованнях пісочинського могильника, які не зазнали нищівного пограбування ще у давнину, археологи виявили численні предмети озброєння — сагайдаки, наповнені стрілами із бронзовими наконечниками, списи та дротики. Багатші воїни мали при собі ще й залізні мечі-акінаки та обладунки — панцири із нашитими рядами маленькими залізними пластинками — своєрідні бронежилети того часу. Ще й коню у повному споряджені могли поряд викопати могилу, щоб той і в потойбіччі служив своєму господарю. Інколи ставили у куток могили амфору, повну вина. Місцевого ж вождя обряжали в золоту гривну — шийну прикрасу, щоб за її блиском у потойбіччі його можна було легко розпізнали серед сіромах.

Та якими б вражаючими не були статки воїнів, своїм багатством та красою вони поступаються жіночим прикрасам. В одному з курганів висотою 6,2 метри археологи виявили незвичне поховання жінки та двох дівчат. Сама могила була споруджена у вигляді дерев’яного зрубу у насипу кургану. Вражає набір прикрас однієї з дівчаток, вік якої визначили за молочними зубами. Голову дівчини прикрашав парадний головний убір — тіара, із нашитими горизонтальними рядами золотими пластинами, що різнилися сюжетами зображень. Тут були химерні сфінкси із подвійним тулубом — охоронці спокою небіжчиків; менади у шаленому танку; міфічна прародителька скіфів — змієнога богиня. Але найцікавіший сюжет відтворено на кількох дугоподібних пластинах, де зображено вершника, який на початку полювання переслідує оленя, а потім схиляється над впольованою твариною. Цей сюжет дуже схожий на одну з легенд нартського епосу про переслідуванням Ахсартагом дочки морського царя Дзераси у вигляді оленя та подальшого їхнього шлюбу. Також вершник, який полює на оленя, ототожнюється з небесним лучником та мисливцем Аполлоном-Гойтосіром. Вражаючими за своїм походженням є сережки дівчини. Вони мали підвіски з єгипетського фаянсу, на яких дуже стилізовано зображено свиню. У давніх єгиптян ця істота персонофікувала богиню неба Нут. Можна лише здогадуватися, яким довгим та небезпечним був шлях цих прикрас зі Стародавнього Єгипту, щоб стати власністю скіфської дівчини. Пальці померлої прикрашали 8 золотих перстнів. Поряд лежало бронзове люстерко, щипці, столовий посуд. З огляду на молодий вік дівчини, сюжети її прикрас та «підвішену над землею» у насипу кургану гробницю, можна припустити, що їй відводилася роль нареченої Гойтосіра — сонячного бога скіфського пантеону.

Реконструкція парадного жіночого головного убору. Автор — Леонід Бабенко

Знахідки Пісочинського курганного могильника зберігаються у Харківському історичному музеї імені М. Ф. Сумцова. Відшукати музей у місті дуже просто — достатньо доїхати до станції метро «Історичний музей» та піднятися нагору.

ЛЮБОТИНСЬКЕ ГОРОДИЩЕ СКІФСЬКОГО ЧАСУ

На північно-західній околиці міста Люботин розташоване однойменне городище. Воно міститься на пологому схилі лівого берега річки Люботинка — правої притоки річки Уди. За Геродотом на цих теренах мешкали племена меланхленів.

Площа городища, що має округлу форму (270×250 метрів), сягає 5,5 гектарів. Воно складається з єдиного двору, оточеного ґрунтовим валом та ровом. Довжина захисної лінії становить 0,8 кілометри. Городище має два входи — із півдня та  сходу.

Вперше цю пам’ятку позначено і згадано у пояснювальному тексті до археологічної карти, яку укладав Дмитро Багалій до ХІІ Археологічного з’їзду, що відбувся у Харкові 1902 року. Городище розташовано на вищезгаданому Муравському Шляху, яким суходолом доставляли товари з Криму до лівобережного лісостепу. 

Значний внесок у дослідження городища зробили вчені Харківського університету. Люботинське городище було першим поселенням скіфської культури на Харківщині, яке археологи дослідили значною площею — понад  7000 м2. Дослідження здійснювала археологічна експедиція, якою у 1961–1964 роках керував Борис Шрамко. Під час розкопок виявили залишки 18 садиб. Основними типами жител були землянки та наземні каркасного типу зі стінами із жердин та прутів, обмазаними глиною. Серед знахідок переважав ліплений посуд і знаряддя праці, утім археологи виявили також предмети озброєння та прикраси.

Археологічні дослідження Люботинського городища під керівництвом Бориса Шрамка. Фото Бориса Шрамка

Артефакти свідчать, що з античних центрів до городища привозили вино в амфорах, столовий посуд та скляні прикраси. Серед рідкісних знахідок — підвіски з єгипетського фаянсу і бронзова бритва центральноєвропейського виробництва. Про землеробський характер культової практики свідчать численні круглі жертовники та глиняні зооморфні статуетки.

Матеріали з розкопок Люботинського городища зберігаються в Музеї археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, а деякі артефакти представлені в експозиції.

Археологічні дослідження в центрі Харкова

Приблизно через 25 століть, у XIII–XIV столітті, на так званій Університетській гірці, на високому лівому березі річки Лопань неподалік від її злиття з Харковом, виникло перше слов’янське поселення золотоординського часу. У 1913 році про це поселення писав Дмитро Багалій, 1928 року Олександр Федоровський проводив тут розкопки, а у 1950–1952 роках Борис Шрамко зафіксував знахідки кераміки доби княжої Руси-України під час будівельних робіт.

Сучасні розвідувальні шурфування та археологічні розкопки цього поселення і Харківської фортеці на вулицях Університетській та Квітки-Основ’яненка провели у 2007–2009 та 2015 роках. Досліджена площа перевищила 1000 м2. У 2012 році здійснили розкопки на вулиці Римарській, 3/5. На цих ділянках археологи виявили культурні нашарування періоду Золотої Орди та Нового часу. На глибині 3,5 метри знаходиться чорноземний культурний шар із відкладеннями другої половини XVII–XIX століття (Новий час), а глибше — чорний супіщаний ґрунт із уламками давньоруського посуду та кістками тварин (XIII–XIV століття).

До періоду Золотої Орди відносяться господарські ями, численні фрагменти кераміки давньоруського типу, залізну сулицю, а також карбований у Сараї срібний диргем хана Узбека 740 року хіджри (1339/1340).

У середині XVII століття територію сучасного міста опанували переселенці з Дніпровського Правобережжя, що документально підтверджено від 1654 року. У 1656 році розпочалося будівництво першої Харківської фортеці — острога. Фортеця мала підквадратну форму і отримала назву від річки Харків, яка згодом дала ім’я місту. Вона розташовувалась на височині лівого берега річки Лопань і обмежувалась Бурсацьким узвозом, майданом Конституції, Павлівським, Сергіївським та початком вулиці Клочківської.

У 1709 році, у зв’язку з Північною війною, відбулося друге будівництво фортеці за європейською бастіонною системою, що виникла через поширення вогнепальної зброї та артилерії. Центральну частину укріплення на Університетській гірці розширили, побудували окремий вал на території сучасної площі Поезії. Оскільки оселі містян вже були далеко за межами фортеці, вали та рови довелося будувати також на правому березі річки Лопань, лівому березі Харкова і навіть далеко на півночі. Вали мали бастіони, перед якими були рови. На головних вулицях облаштували проїзди (вулиці Сумська, Полтавський Шлях, Героїв Харкова), на дрібних — бастіони. Вал із західної частини міста починався від річки Лопань і проходив сучасними вулицею Зброярською і Гончарівським бульваром до річки Лопань. З півночі вал починався біля річки Лопань, проходив частково Ботанічним провулком, вулицями Петра Григоренка, Скрипника, Чорноглазівською і до річки Лопань. Зі сходу вал починався біля річки Харків, проходив по майданах Оборонний Вал, Героїв Небесної Сотні і підходив до річки Харків. З півночі, ймовірно, вал починався біля річки Харків, проходив вулицею Воскресенською і впирався у річку Нетіч, нині засипану та забудовану.

Під час сучасних розкопок на території другої Харківської фортеці виявлено господарські ями, залишки жител, численні уламки гончарної побутової та архітектурно-декоративної кераміки, вироби із заліза, бронзи та скла, що датуються другою половиною XVII–XIX століття. Серед знахідок — знаряддя праці, зброя, прикраси, предмети індивідуального вжитку, а також монети різних держав, зокрема Західної Європи (Швеція, Річ Посполита — Христина Августа, Сигізмунд ІІІ Ваза) та Персії. Особливо примітним є мідний литий хрест другої половини XVII століття.

Важливими виявилися археологічні дослідження на вулиці Сумська 10, де археологи зафіксували два житла козацької доби (XVIII століття) із великою кількістю речового матеріалу.

Територія Харківської фортеці входить до пам’ятки археології місцевого значення «Поселення Харків» (охоронний номер № 8828-ХА, наказ Міністерства культури України від 28.11.2013 № 1224). Тому перед будь-яким будівництвом обов’язково проводяться археологічні розкопки. Матеріали досліджень із розкопок Харківської фортеці представлені в експозиції та зберігаються в Музеї археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.